Житловий кодекс дуже лаконічний у питанні про розв'язання житлових спорів. Усе регулювання «вмістилось» в одну фразу: «житлові спори вирішуються відповідно до закону» (ст. 191 ЖК). І все... Виходячи з того, що Житловий кодекс не встановив якихось спеціальних правил врегулювання відповідних спорів, громадяни та юридичні особи мають використовувати загальну процедуру. До цієї процедури, як відомо, включаються судові та позасудові елементи.
До позасудових елементів можна віднести звернення до прокуратури. Відповідно до Конституції України та Закону України «Про прокуратуру», на прокуратуру покладено обов'язок здійснювати так званий «загальний нагляд», а саме:

Основним нормативно-правовим актом стосовно житлово-будівельних кооперативів є Закон України «Про кооперацію» № 1087-IV від 10 липня 2003 року.
Відповідно до завдань та характеру діяльності, кооперативи поділяються на такі типи: виробничі, обслуговуючі та споживчі. За напрямами діяльності кооперативи можуть бути житлово-будівельними, садово-городніми, гаражними, торговельно-закупівельними, транспортними, освітніми, туристичними, медичними тощо.
Кооператив є юридичною особою, має самостійний баланс, поточний та інші рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням.

Перш ніж перейти до викладу цього підпункту, зробімо застереження: все, про що буде сказано нижче, є теорією і дуже часто жодною мірою не стосується практики (особливо реалізації конституційного права всіх громадян України на пристойне житло).
Отже, громадяни, що потребують поліпшення житлових умов, мають право на одержання в користування жилого приміщення в будинках державного або громадського житлового фонду в порядку, передбаченому законодавством. Жилі приміщення надаються зазначеним громадянам, які постійно проживають у даному населеному пункті, як правило, у вигляді окремої квартири на сім'ю (ст. 31 ЖК).

Відповідно до ст. 379 Цивільного кодексу України (ЦК), «житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них».
Житловим будинком є будівля капітального типу, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами й призначена для постійного в ній проживання (ст. 380 ЦК).

Отже, відповідно до ст. 100 ЖК, переобладнання й перепланування жилого будинку і жилого приміщення провадяться з метою підвищення їх благоустрою та перетворення комунальних квартир в окремі квартири на сім'ю. Переобладнання й перепланування жилого приміщення допускаються за згодою наймача, членів сім'ї, що проживають разом з ним, та наймодавця і з дозволу виконавчого комітету місцевої Ради народних депутатів. У разі відмови наймодавця, наймача або членів його сім'ї у згоді на переобладнання чи перепланування жилого приміщення спір може бути вирішено в судовому порядку, якщо на переобладнання чи перепланування є дозвіл виконавчого комітету місцевої Ради народних депутатів. Відповівши на запитання про те, коли можна робити перепланування (та й те тільки для державного і громадського фондів), Житловий кодекс не дав визначення власне терміна «перепланування». Тому цю проблему органи місцевого самоврядування намагаються вирішити самотужки.

Конституційне право на житло вважається забезпеченим лише тоді, коли громадянин України має житло, що відповідає встановленим нормам і придатне для проживання. За відсутності такої житлової площі та потреби в соціальному захисті громадянин визнається таким, що потребує покращення житлових умов, і, згідно з чинним законодавством, може претендувати на одержання відповідного житла, що надається за правом найму державою чи органами місцевого самоврядування, безоплатно або на забезпечення себе і своєї сім'ї житлом за власний кошт, але за доступну плату.

Право громадян України на житло закріплене ст. 47 Конституції України. Воно забезпечується розвитком та охороною всіх видів державного житлового фонду, утворенням ринкової системи житлового забезпечення громадян через приватизацію житла, справедливим розподілом житлової площі під контролем громадськості.