Право на відпустки мають усі громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, устано-мами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої приналежності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи. Нарівні з громадянами України право на відпустки мають іноземні громадяни та особи без громадянства, які працюють в Україні (ст. 2 Закону України «Про відпустки»). Право на відпустку мають працівники, які уклали безстрокові трудові договори, трудові договори на визначений строк, на час виконання певної роботи, сезонні, тимчасові працівники й сумісники, працівники, які працюють на умовах неповного робочого часу. Не користуються правом на відпустку особи, які працюють за цивільно-правовими угодами, засуджені до виправних робіт без позбавлення волі, засуджені в період позбавлення волі.

Беручи до уваги те, що виплата заробітної плати є дуже важливим елементом функціонування будь-якого суспільства і гарантована Конституцією, право працівника на одержання заробітної плати охороняється законодавчо, і за порушення цього права винні можуть бути притягнуті до юридичної відповідальності.
Насамперед, закон дає працівникові право на звернення до місцевого суду із цивільним позовом про стягнення заробітмої плати. При цьому позивачі звільняються від сплати держ-мита, а ЦПК, як виняток, за позовами про стягнення заробітної плати допускає негайне виконання рішення суду до набрання ним законної сили. Крім основної суми заборгованості по заробітній платі, працівник може в судовому порядку додатково зажадати виплати компенсації.

Заробітна плата працівників підприємств на території України виплачується у грошових знаках, які мають законний обіг на території України. Виплата заробітної плати у формі боргових зобов'язань і розписок або в будь-якій іншій формі забороняється. Заробітна плата може виплачуватись банківськими чеками у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України за погодженням з Національним банком України. Колективним договором, як виняток, може бути передбачено часткову виплату заробітної плати натурою (за цінами, не вищими за собівартість), що не перевищує 50 відсотків нарахованої за місяць, у тих галузях або за тими професіями, де така виплата, еквівалентна за вартістю оплаті праці у грошовому вираженні, є звичайною чи бажаною для працівників (крім товарів, перелік яких встановлюється Кабінетом Міністрів України [ст. 23 Закону «Про оплату праці»]).

Форми й системи оплати праці, розміри тарифних ставок, окладів, премій, інших заохочувальних виплат, а також співвідношення їхніх розмірів для окремих категорій персоналу підприємства й організації визначають самостійно.
Система оплати праці — це спосіб обчислення розмірів винагороди, що підлягає виплаті працівникам відповідно до їхніх витрат праці або за результатами праці.
Існують дві основні форми оплати праці — погодинна та відрядна (поштучна). Використання тієї чи іншої форми залежить від умов виробництва. У кожному конкретному випадку повинна застосовуватись та з форм, яка найбільшою мірою відповідає організаційно-технічним умовам виробництва і тим самим сприяє поліпшенню результатів трудової діяльності.

Основою державного регулювання заробітної плати є тарифна система. За її допомогою встановлюється можливість оцінити працю кожного працівника, зіставити, порівняти конкретні види праці й установити пропорції в їх оплаті.
Під тарифною системою розуміють установлену в централізованому порядку сукупність правових норм оплати праці з урахуванням її складності, змісту, умов, суспільної значущості галузі народного господарства та природно-кліматичних умов. Правове значення тарифної системи визначається тим, що вона регламентує порядок обліку якості праці й відображення його в заробітній платі.
Для визначення справедливого розміру оплати праці з урахуванням її складності, значущості й умов, у яких працюють різні категорії працівників, запроваджується так звана тарифна сітка. Вона містить інформацію про розмір оплати праці працівників залежно від виду та якості робіт, а саме:

Нормування праці являє собою складову (функцію) управління виробництвом і містить у собі визначення необхідних витрат праці (часу) на виконання робіт (виготовлення одиниці продукції) окремими працівниками (бригадами) і встановлення на цій основі норм праці. Суть нормування праці виявляється в розробці й установленні особливих норм, які прийнято називати нормами праці.
Норми праці — норми виробітку, часу, обслуговування, чисельності — встановлюються для працівників відповідно до досягнутого рівня техніки, технології, організації виробництва та праці (ст. 85 КЗпП). Праця має нормуватись в основному за технічно обґрунтованими нормами (встановленими аналітичним методом нормування згідно з досягнутим рівнем техніки й технології, організації виробництва та праці).

Вся історія людства являє собою пошук гармонії в житті. Людина має необмежені потреби й обмежені можливості. Як це все сполучити, не викликаючи суспільної напруженості? Як розподілити обмежені ресурси матеріальних благ, щоб усім вистачило? І люди придумали винагороду за працю. Одна людина робила щось корисне для іншої, а той, для кого це робилося, повинен був натомість дати працівникові якесь благо (шматок м'яса, інструмент і т. ін.). Пізніше люди уніфікували спосіб винагороди за працю і почали розплачуватися універсальними коштами — грошима.

З метою захисту права громадян на працю підстави звільнення працівника з роботи чітко визначені в Кодексі законів про працю України. Загальні для всіх працівників підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника чи уповноваженого ним органу передбачені статтею 40 КЗпП.
Звільнення працівника за ініціативою власника чи уповноваженого ним органу дозволяється законом у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідацією, реорганізацією, перепрофілюванням підприємства (установи, організації), скороченням чисельності або штату працівників (п. 1 ст. 40).