Одним із винаходів такого плану є страхування. «Страхування — це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних осіб та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів» (ст. 1 Закону України «Про страхування»).
Для того щоб надалі розібратись у хитросплетіннях страхового регулювання, слід спочатку визначитись з основною страховою термінологією (вона у страхуванні досить своєрідна).

Ніхто з нас достеменно не знає, що день прийдешній нам готує. Але в природі людини закладене бажання до впорядкованості, визначеності, тому невизначеність майбутнього здавна її дратувала. Але оскільки в майбутнє можуть заглядати лише фантасти, людство шукало щось на кшталт «перини» для пом'якшення майбутніх несподіваних (і часто неприємних) подій.

Право на відпустки мають усі громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, устано-мами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої приналежності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи. Нарівні з громадянами України право на відпустки мають іноземні громадяни та особи без громадянства, які працюють в Україні (ст. 2 Закону України «Про відпустки»). Право на відпустку мають працівники, які уклали безстрокові трудові договори, трудові договори на визначений строк, на час виконання певної роботи, сезонні, тимчасові працівники й сумісники, працівники, які працюють на умовах неповного робочого часу. Не користуються правом на відпустку особи, які працюють за цивільно-правовими угодами, засуджені до виправних робіт без позбавлення волі, засуджені в період позбавлення волі.

Беручи до уваги те, що виплата заробітної плати є дуже важливим елементом функціонування будь-якого суспільства і гарантована Конституцією, право працівника на одержання заробітної плати охороняється законодавчо, і за порушення цього права винні можуть бути притягнуті до юридичної відповідальності.
Насамперед, закон дає працівникові право на звернення до місцевого суду із цивільним позовом про стягнення заробітмої плати. При цьому позивачі звільняються від сплати держ-мита, а ЦПК, як виняток, за позовами про стягнення заробітної плати допускає негайне виконання рішення суду до набрання ним законної сили. Крім основної суми заборгованості по заробітній платі, працівник може в судовому порядку додатково зажадати виплати компенсації.

Заробітна плата працівників підприємств на території України виплачується у грошових знаках, які мають законний обіг на території України. Виплата заробітної плати у формі боргових зобов'язань і розписок або в будь-якій іншій формі забороняється. Заробітна плата може виплачуватись банківськими чеками у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України за погодженням з Національним банком України. Колективним договором, як виняток, може бути передбачено часткову виплату заробітної плати натурою (за цінами, не вищими за собівартість), що не перевищує 50 відсотків нарахованої за місяць, у тих галузях або за тими професіями, де така виплата, еквівалентна за вартістю оплаті праці у грошовому вираженні, є звичайною чи бажаною для працівників (крім товарів, перелік яких встановлюється Кабінетом Міністрів України [ст. 23 Закону «Про оплату праці»]).

Форми й системи оплати праці, розміри тарифних ставок, окладів, премій, інших заохочувальних виплат, а також співвідношення їхніх розмірів для окремих категорій персоналу підприємства й організації визначають самостійно.
Система оплати праці — це спосіб обчислення розмірів винагороди, що підлягає виплаті працівникам відповідно до їхніх витрат праці або за результатами праці.
Існують дві основні форми оплати праці — погодинна та відрядна (поштучна). Використання тієї чи іншої форми залежить від умов виробництва. У кожному конкретному випадку повинна застосовуватись та з форм, яка найбільшою мірою відповідає організаційно-технічним умовам виробництва і тим самим сприяє поліпшенню результатів трудової діяльності.

Основою державного регулювання заробітної плати є тарифна система. За її допомогою встановлюється можливість оцінити працю кожного працівника, зіставити, порівняти конкретні види праці й установити пропорції в їх оплаті.
Під тарифною системою розуміють установлену в централізованому порядку сукупність правових норм оплати праці з урахуванням її складності, змісту, умов, суспільної значущості галузі народного господарства та природно-кліматичних умов. Правове значення тарифної системи визначається тим, що вона регламентує порядок обліку якості праці й відображення його в заробітній платі.
Для визначення справедливого розміру оплати праці з урахуванням її складності, значущості й умов, у яких працюють різні категорії працівників, запроваджується так звана тарифна сітка. Вона містить інформацію про розмір оплати праці працівників залежно від виду та якості робіт, а саме:

Нормування праці являє собою складову (функцію) управління виробництвом і містить у собі визначення необхідних витрат праці (часу) на виконання робіт (виготовлення одиниці продукції) окремими працівниками (бригадами) і встановлення на цій основі норм праці. Суть нормування праці виявляється в розробці й установленні особливих норм, які прийнято називати нормами праці.
Норми праці — норми виробітку, часу, обслуговування, чисельності — встановлюються для працівників відповідно до досягнутого рівня техніки, технології, організації виробництва та праці (ст. 85 КЗпП). Праця має нормуватись в основному за технічно обґрунтованими нормами (встановленими аналітичним методом нормування згідно з досягнутим рівнем техніки й технології, організації виробництва та праці).