Уже всі звикли до того, що наше життя будується на договірних відносинах. Щодня ми укладаємо з десяток договорів, незалежно від того, чи займаємося ми бізнесом, чи граємо в доміно на заслуженому відпочинку. Договори скрізь: у транспорті, в магазині, на ринку. Деколи, самі того не підозрюючи, ми вступаємо в договірні відносини досить складної природи. Але ми про це не замислюємось. Процес дихання — теж складний процес, але ми його не помічаємо. Інша справа — договір. Ми повинні знати його природу, і тоді непорозумінь і неприємних судових розглядів буде значно менше.
Спершу нам необхідно визначитись: а що ж таке, власне, договір? Із чого він виникає? Що його породжує?
Спробуймо осягнути суть цього терміна без нудних цитат із законів. Коли ви збираєтесь купити в магазині сорочку, що спонукає вас протягнути продавцеві гроші і вказати на сорочку: «Цю хочу!»? Вас спонукає ваша внутрішня переконаність, що і сорочка вам личить, і ціна за неї справедливо призначена, і, головне, ця ціна є для вас «підйомною». Тож внутрішня переконаність і змушує вас розлучитись зі своїми «кровними». Ім'я внутрішньої переконаності — воля. Ми виражаємо нашу волю купити товар. А що ж продавець? А він свою волю вже виразив, вивісивши сорочку і приклеївши до неї цінник. Цим він, так би мовити, кинув клич: «Цю сорочку я продам за ось таку ціну. Підходь!». Отже, маємо дві волі: одна, покупця, — купити, інша, продавця, — продати. Ось ми й дійшли того вихідного пункту, який договір породжує. Юридичною мовою це називається «волевиявленням сторін». Тепер ми розуміємо, що за цим криється. Але для виникнення договору замало одного лише волевиявлення сторін. Продавець, припустімо, хоче продати сорочку за 50 грн, а ми згодні її купити тільки за 35. Хвилин п'ять поторгувались і зійшлися на ціні 40 грн. А яка суть цього торгу? Так ми ж наші внутрішні бажання підганяли під наші можливості! Погоджували, так би мовити. Цей процес так і називається — волепогодження. І вже після того як ми нашу волю погодили (обговорили всі умови договору й погодилися з ними), у нас усе готове для укладання договору.
Здається, ми все обговорили. З усім погодились. Час вдарити по руках. А як? Як зробити так, щоб договір вважався укладеним? Щоб потім жодна зі сторін не могла сказати, що договору не укладала?
Укласти договір — значить надати нашій узгодженій волі відповідної форми, перенести всі умови зі світу ідей у світ реальний, виконати певні дії. Найголовніше при цьому — перенести в договір усе те основне, істотне, про що сторони домовилися в процесі узгодження своїх волевиявлень. Якщо в договір не потраплять усі його істотні умови, то виходить, що сторони договір так і не уклали. Закон на цьому особливо наголошує (ст. 638 ЦК). Істотні умови черпаються з дбох основних джерел: закону й домовленості сторін. Що це означає? А значить це те, що істотні умови договору можуть бути визначені в законі (для договору купівлі-продажу це умови про майно і його ціну) або одна зі сторін може наполягати на вклю ченні якої-небудь умови до складу істотних. Якщо ці умови в договорі не враховані й висвітлені не будуть, то закон вважає, що такого договору юридично не існує. А якщо немає договору, то немає ні прав, ні обов'язків. На цьому багато хто піймався. Наприклад, забудуть чітко виписати в договорі підряду перелік робіт — і будь ласка: господарський суд визнає договір неукладеним. А оскільки договір не укладений, то й платити за роботи не обов'язково. Ось так...
Перейдімо тепер до форм укладання договорів.
Взагалі-то науці відомі тільки дві форми укладання договору: письмова та усна. Обидві форми мають свої варіації. Відмінності цих форм випливають прямо з їх назви. За усної форми договору всі істотні умови сторони погоджують між собою усно, а за письмової — викладають їх на папері і скріплюють своїми підписами.
Звернімо нашу увагу спочатку на усний варіант домовленості. Вам здається, що усний договір найпростіший. Зійшлися двоє (троє, четверо), поговорили, потиснули одне одному руки — і договір вважається укладеним. Дійсно, з цієї миті усний договір вважається укладеним. Але... Що робити, коли одна зі сторін договору заперечує факт його укладання? Або якщо вам замість двох тонн бананів привезли триста кілограмів картоплі? Як потім довести, про що насправді ви домовлялися? Так от. Найголовніше в усному договорі — це ті дії, які потім матимуть місце. Адже недарма закон (ст. 206 ЦК) вказує, що усні договори «виконуються під час їх укладання». У цих словах закладено глибокий сенс. Держава ніби попереджає: «Виконуйте усні договори відразу після їх укладання або ж, якщо потім виникнуть проблеми, нарікайте на себе!» Тому необхідно затямити, що усна форма є доцільною для простих договорів, які відразу ж і виконуються. А складніші договори бажано укладати в письмовій формі. Про неї — нижче.
Отже, письмова форма. Усі знають народну мудрість: «Що написано пером, того не витягнеш волом». Це стосується також письмових договорів. Ми звикли до такого письмового договору: аркуш паперу, багато незрозумілих фраз і підписи сторін унизу. Це найпоширеніший, але не єдиний вид письмового договору. Закон допускає ще кілька. Наприклад, можна укласти письмовий договір шляхом обміну листами. Пишете, наприклад, своєму постачальнику: «Куплю 12 стільців артикулу № 6 по 30 грн за штуку. Чекаю відповіді 10 днів». За п'ять днів надходить відповідь: «Згоден продати 12 стільців артикулу № 6 по ЗО грн за штуку». Все! Письмовий договір укладений. Істотні умови застережені. Навіть якщо на той час ви передумали. Такий вид укладання письмових договорів спрощено називається «оферт — акцепт». Ваш лист був офертом (пропозицією укласти договір), а відповідь вашого постачальника — акцептом (згодою на ваші умови). Обмінюватись можна не тільки листами, але й телеграмами, телефонограмами, повідомленнями, факсиміле тощо.
Особливим видом письмового договору (так званий «кваліфікований» письмовий договір) є нотаріальний договір. Цьому виду письмового договору держава надає особливої достовірності. Нотаріальні договори відрізняються від звичайних письмових тим, що укладаються вони в присутності спеціального посередника — нотаріуса. Нотаріус покликаний надати договору додаткової достовірності та юридичної правильності. Є деякі договори, нотаріальна форма яких обов'язкова, наприклад, договір купівлі-продажу житлового будинку. Якщо хтось спробує укласти його без нотаріуса, договір буде недійсним з моменту укладення.
Необхідно також знати ще одну особливість договорів, від якої залежить визначення моменту їх укладання. Договори можна розділити на ті, що вважаються укладеними з моменту надання їм відповідної форми (їх прийнято називати консен-суальними), й ті, що вважаються укладеними з моменту виконання однією зі сторін яких-небудь дій (їх називають реальними). Наприклад, договір купівлі-продажу належить до консенсуальних, оскільки він вважається укладеним з моменту, коли продавець і покупець домовились про всі істотні умови (майно та ціна). Простіше кажучи, з моменту, коли продавець і покупець вдарили по руках, у них виникають права та обов'язки (у продавця — передати майно, у покупця — заплатити за нього застережену ціну). Класичним прикладом реального договору є договір позики. Він вважається укладеним у момент передачі грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (ст. 1046 ЦК). Отже, ви можете хоч сто разів обіцяти комусь позичити гроші, але при цьому договір не вважається укладеним. Тільки-но гроші передані — все! Договір укладено. Інакше кажучи, основна різниця між консенсуальним і реальним договорами полягає в тому, що консенсуальні договори вважаються укладеними відразу після обіцянки зробити щось, а реальні — тільки після того, як одна зі сторін зробить перший крок (передасть гроші, майно і т. ін.).
Про порядок укладання договору ми вже маємо уявлення. Тепер час ознайомитися з його суттю.
Багато хто з нас стикався з ситуацією: у нас є договір, а до нього потрібно внести зміни (наприклад, продовжити дію). І ми укладаємо додатковий договір. Тільки в більшості випадків цей документ називають «додаткова угода». Щось тут не так. Був договір, і раптом — угода. Когось це бентежить, когось — ні (адже «всі так пишуть»). Тут потрібно внести ясність.
Ми звикли, що сторін договору дві (продавець — покупець, орендодавець — орендар і т. ін.). Але бувають і три-, й чотиристоронні договори, а сторін, наприклад, засновницького договору може бути три, а може й десять. Поставмо запитання: а чи може в договорі бути тільки одна сторона? Відповідь однозначна: не може, оскільки операція з однією стороною називається правочином (раніше — «угода»). Ви запитаєте: як же може бути одна сторона? Може. Наприклад, у банківській гарантії. Для чого все це викладено? А для того, щоб показати різницю між договором і правочином.
А хто може бути сторонами договору? Хто має право укладати договори, а хто — ні? Про це трохи нижче.
Почнімо з прикладу. Вирішив одного разу громадянин Петренко квартиру купити. Гроші збирав кілька років і, нарешті, зібрав потрібну суму. Довго шукав прийнятний варіант, знайшов. Про ціну сторгувався. Пішов разом із продавцем до нотаріуса. Операцію оформили. Як повелося, в договорі ціну вказали «зі стелі». Долари за квартиру Петренко з рук у руки продавцеві віддав і, радісний, побіг до БТІ оформлятися.
А за три дні до Петренка родичі продавця наскочили і приголомшили його «цікавою» новиною: мовляв, продавець страждає на важку душевну недугу й укладати договори від свого імені не може. Через це договір купівлі-продажу квартири є недійсним. Тому повертаємо вам вашу тисячу гривень, а ви вже, будьте ласкаві, квартиру нам поверніть.
Таких випадків було чимало. І дуже рідко вдавалося довести, що діяли родичі за попередньою змовою з метою прибрати до рук грошенята довірливих громадян. І тут ми близько підійшли до поняття «недієздатність».
Усі ми народжуємось рівними у своїх потенційних правах. З моменту народження ми маємо масу різних прав: право на життя, право на хорошу екологію і ще багато чого. Здатність мати права називається в науці правоздатністю. Але одна справа мати права, а інша — мати можливість їх реалізовувати своїми діями. Інакше кажучи, кожен із нас має право бути мільйонером, тільки не кожен собі ці мільйони може заробити. А можливість реалізовувати потенційні права називають дієздатністю. В Україні людина має повну дієздатність з моменту настання повноліття (з 18 років). До 14 років особи вважаються повністю недієздатними (правочини від їхнього імені вчиняють їхні батьки або опікуни), з 14 до 18 років особи вважаються обмежено дієздатними (правочини вони вчиняють самі, але тільки з дозволу батьків або опікунів). Є ще одна категорія осіб, які обмежені у своїй дієздатності, — хворі й старі люди.
Не існує якогось переліку хвороб, що призводять до недієздатності. Єдиний критерій — хвороба повинна спричинити такий стан людини, за якого вона не в змозі розуміти значення своїх дій або керувати ними. Враховуючи важливість питання, законом установлено, що визнати людину недієздатною може тільки суд (цієї теми ми вже торкались у розділі «Сімейне право»).
Отже, ми розглянули питання про дієздатність. Навіщо так детально? Справа в тому, що коли ви укладаєте договір, то виходите з того, що ваш контрагент «нормальний» (тобто повністю дієздатний). Але якщо надалі це спростується, у вас можуть бути великі неприємності. Договори, укладені з недієздатними особами, є недійсними. Тому пильність — ваша зброя. Якщо під час укладання договору ваш контрагент поводиться підозріло (весь час радиться з супроводжуючими особами з елементарних питань, робить різкі рухи, швидко змінює свій настрій і т. ін.), не ризикуйте — перевірте дієздатність такого громадянина. Грошенята цілішими будуть.
А як бути з юридичними особами? Які у них особливості? Особливості справді є. Юридична особа — це те, чого немає! Юридичної особи «у плоті» не існує — це лише запис на папері. Не будемо тут зупинятись на тому, як юридичні особи виникають, тобто реєструються. Це тема окремої розмови. Розгляньмо ситуацію, коли юридична особа пройшла горнило реєстрації й інформація про неї потрапила до державного реєстру. Згідно із законом, з цього моменту юридична особа вважається такою, що існує, та отримує всі права на ведення діяльності (господарської, доброчинної і тощо), а також має право укладати договори. Але як може виражати свою волю до укладання договору те, чого немає?! У єдиний спосіб: хтось живий своїми діями виражає свою волю і видає її за волю юридичної особи. Цей живий (зазвичай його називають керівником) діє від імені юридичної особи. І його воля вважається її волею, його дії — її діями. Керівник уособлює юридичну особу.
Усе б добре, але підприємство може мати багато керівників (особливо це стосується акціонерних товариств). І повноваження між ними розподілені по-різному. Тому вкрай важливо знати, чи має право той або інший керівник укладати ті чи інші договори від імені підприємства. Згідно із законом, договір, укладений без відповідних повноважень, не породжує для юридичної особи ніяких прав чи обов'язків. Тому треба дуже уважно поставитись до повноважень особи, яка укладає договір. І якщо посада підписанта називається «головний директор з підписання договорів підряду», то слід відразу запідозрити недобре і ввічливо поцікавитись: а на якій, власне, підставі? Якщо це в Статуті записано — будьте ласкаві Статут показати, якщо за дорученням — додайте копію доручення. Діючи таким чином, можна захистити себе від багатьох неприємностей. Якщо контрагент «чистий» і діє законно, він покаже всі документи без заперечень, якщо ж вас хочуть «кинути», то з великою ймовірністю ви можете спостерігати ситуацію, як підписант битиме себе у груди, заламуватиме руки і голоситиме про «пошану» й «купецьку довіру». Будьте розсудливі — гроші ж ваші!
Договір завжди укладається з якоюсь метою. Сторони договору беруть на себе відповідні зобов'язання та отримують певні права. Від моральних та етичних прав і обов'язків вони відрізняються тим, що охороняються законом і забезпечуються всією потужністю державного примусу. В Україні, правда, ця потужність виявляється тільки при захисті інтересів держави (вірніше, чиновництва), а на решту «потужності» вже не лишається — вичерпується. Але принцип від цього не перестає бути принципом: записали щось у договорі — будьте ласкаві виконувати. Найлаконічніше цю думку висловили стародавні римляни: pacta sunt servanda (договори повинні виконуватись). Містко й лаконічно.
Зазвичай договір розділяють на кілька блоків. Яких-не-будь конкретних правил щодо структури документа немає, але загальноприйнятим є написання тексту договору із розділенням його на змістові блоки. Прийнято виділяти такі блоки:
1. Предмет договору. Це те місце в договорі, де сторони визначають його суть. З опису предмета договору має бути
зрозуміло, про що сторони домовились у принципі. Наприклад: ТОВ «Роги й копита» зобов'язується викопати канаву, профіль і довжина якої вказані в додатку, a AT «Бендер і К°» зобов'язується прийняти роботу в строк, передбачений цим договором, й оплатити її в зазначеному розмірі.
2. Права й обов'язки сторін. Ця частина договору конкретизує його зміст. Тут зазначаються конкретні процедури, строки, суми винагород. Цей блок, як правило, буває найбільшим і складним для сприйняття. Багато хто при читанні проектів договорів звертає увагу тільки на ключові місця договору (сума винагороди, строк виконання, кількість товару і т. ін.), а решта тексту лишається поза увагою. Це груба помилка! Досить досвідчені «крючкотвори» можуть заховати найбільш «незручні» норми договору серед пустопорожніх і багатослівних міркувань про «належне виконання умов договору», «сумлінне ставлення до своїх зобов'язань» тощо. Потім, на етапі виконання договору, спостерігаючи за «дивними» діями вашого партнера, ви можете жахнутись, усвідомивши, що він, хоч і діє згідно з умовами якого-небудь пункту 3.6.8 абзацу 4, ви ж, замість того, аби мати прибуток від операції, одержуєте тільки збитки. Звідси висновок: читайте весь договір, навіть якщо не дуже хочеться.
3. Відповідальність сторін. Цей розділ установлює способи відповідальності в разі порушення умов договору. У цій частині ми не будемо зупинятись на ньому докладніше, бо він заслуговує на глибше вивчення і детально розглянутий нижче.
4. Прикінцеві положення. Як правило, в цьому розділі розкриваються умови початку й закінчення дії договору, кількість його примірників і т. ін.
Звичайно, наведений вище поділ договору на блоки не є, так би мовити, канонічним. Трапляється й інше розміщення частин договору. Але, за традицією, схема більшості договорів є саме такою.
Зупинімося ще на одному клепні, на який частенько наражаються люди, не дуже обізнані в юриспруденції. Я говорю про правила, що «маються на увазі». Що це за «звір» такий?
Відповідаючи на це запитання, я хотів би нагадати читачеві про те, що він, напевно, неодноразово бачив у різних договорах фразу «відповідно до чинного законодавства». Це й є класичний приклад застосування правил, що «маються на увазі». Прочитавши таку фразу стосовно, наприклад, відповідальності сторін за договором, читач звичайно робить висновок, що ніякої відповідальності не передбачено взагалі. Це груба помилка. Для різних видів договорів законодавство може передбачати різну міру відповідальності. Для договорів купів-лі-продажу — це, наприклад, відшкодування суми боргу з урахуванням індексу інфляції і додатково 3 % річних від суми боргу (ст. 625 ЦК), для авторських договорів — компенсація від 10 до 50 000 мінімальних заробітних плат (ст. 52 Закону «Про авторське право й суміжні права»). Як бачимо, відповідальність, що «мається на увазі», може бути дуже істотною, тож не брати її до уваги аж ніяк не можна.
Закон встановлює в нашій країні свободу договору. Тобто ми можемо укладати будь-які договори за винятком прямо заборонених. Також закон напряму регулює права й обов'язки сторін у великій кількості стандартних видів договорів (купів-ля-продаж, найм, дарування, підряд і т. ін.). Тому необхідно запам'ятати, що існує три види норм (правил), якими регулюються відносини сторін договору: 1) диспозитивні правила, які встановлюються тільки договором і внесення яких у договір залежить тільки від волі сторін. Приклад: ціну на товар сторони визначають самостійно, і якщо вона не встановлена, то жодного закону не застосуєш (за винятком регульованих цін, звичайно); 2) альтернативні правила, згідно з якими у разі, якщо сторони не врегулювали їх у договорі, застосовуватиметься правило із закону. Наприклад, якщо сторони не вказали в договорі строк поставки товару, то зобов'язана сторона повинна поставити його протягом 7 днів з моменту вимоги іншої сторони; 3) імперативні правила, визначені в законі, незважаючи на те, що сторони записали в договорі. Багато юристів, користуючись цим положенням, вписують у договір приємні для іншої сторони правила, наперед знаючи, що вони нездійсненні. Класичний приклад: щоб примусити іншу сторону надати відстрочення платежу, їй пропонують забезпечити своєчасну оплату товару величезною пенею, насправді ж, за існуючим законом, пеня не може перевищувати подвійної облікової ставки НБУ Порахуймо. Облікова ставка зараз становить 8 % річних. Шляхом нескладних обчислень вираховуємо, що максимальна пеня за договором може становити не більше 0,04 % на день. І, якщо в договорі вам пропонують встановити пеню 5 % на день, ви повинні знати, що за цією привабливою обгорткою — порожнеча й стягнути ці 5 % ви потім не зможете.
Ви запитаєте: а звідки ж можна дізнатись стосовно стількох правил, що «маються на увазі»? їх знають фахівці — юристи. Якщо ви укладаєте договір із дуже ризикованими умовами, або з не знайомими вам людьми, або на велику суму, не полінуйтеся звернутись до юриста за порадою. Його послуга збереже вам гроші і нерви.
Навіть той, хто зазвичай не дуже уважно читає текст договору, звертає особливу увагу на розділ договору про відповідальність сторін. Воно й зрозуміло: життя — штука складна, тож чи буде виконаний договір — не відомо. Крім того, чи є контрагент порядним, теж не завжди ясно. Тому питання про відповідальність цікавить усіх. Давайте трішки в нього заглибимося.
Спершу слід з'ясувати, що за договором існує відповідальність як договірна, так і позадоговірна. Що це значить? А те, що умови відповідальності можна описати в договорі, а можна користуватись тими, що передбачені законами. Розгляньмо такі види відповідальності: неустойка (штраф, пеня) та стягнення збитків.
Неустойка. Під неустойкою закон розуміє такі види відповідальності, як штраф і пеня. Загалом усі мають уявлення про те, що це таке, тому наводити тут незрозумілі наукові визначення немає потреби. Достатньо лише сказати, що неустойка (штраф, пеня) — це матеріальне покарання за невиконання умов договору. Незважаючи на очевидність і зрозумілість цих термінів, багато людей не розуміють різниці між штрафом і пенею. А найголовніша відмінність полягає в тому, що пеня — це триваюче покарання, а штраф — одноразове. Тобто якщо ваш контрагент порушив умову договору, за яку передбачено штраф, то ви можете зажадати від нього сплати штрафу один раз у фіксованій сумі. І все. Навіть якщо ваш партнер не «виправиться», ви не зможете «скачати» з нього штраф іще раз. Пеня ж — зовсім інша справа: вона встановлює зростаючу в часі відповідальність. Якщо, наприклад, ваш «забудькуватий» партнер не платить за товар, то пеня за кожний день «забудькуватості» нараховує йому щоденний штраф. Поки він не «пригадає». Іноді трапляється, що сума пені перевищує суму заборгованості. Отже, пеня чудово допомагає повертати «пам'ять».
Слід також знати, що штраф і пеня не можуть бути дуже великими. Існує безліч шахрайських схем перекачування грошей під виглядом величезних штрафів і пені, і держава спробувала від цього захиститися. Пеня в договорі не може перевищувати подвійної облікової ставки НБУ (зараз — 8 % річних). Слід зауважити, що коли приймався відповідний закон, облікова ставка становила 40 % річних, що давало можливість встановлювати пеню в розмірі до 0,2 % на день (виходило дуже відчутно). Зараз же граничний розмір пені можна встановити тільки в розмірі 0,04 % на день, що в п'ять разів менше, ніж було раніше. Радісно, що інфляція така маленька, але сумно, що тепер пеня втратила свій виховний ефект. Тому розумно було б не обмежуватись однією пенею, а вносити також в умови договору відчутний штраф.
Тепер щодо збитків. Усі ми часто чуємо фрази: «Я зазнаю збитків», «Він зазнав великих збитків». Ніби й зрозуміло, що таке збитки, але, виявляється, не всім. Розберімося. Закон відносить до збитків таке:
1. Витрати, зроблені кредитором. Найпрозаїчніший приклад: ви заплатили за рахунком, а продукцію вам не віддають. Немає, припустімо, її на складі в постачальника. Ви в цьому випадку стаєте кредитором (вам повинні поставити продукцію), а сплачені вами гроші є чистісінької води збитками.
2. Втрата чи пошкодження майна кредитора. Тут теж усе зрозуміло: у вас узяли в оренду верстат і зламали. Викликали майстра, він оцінив поломку. Ось вам і збитки.
3. Упущена вигода. Це один з найцікавіших видів збитків. Свіженький приклад: хвацькі хлопці з податкової міліції незаконно вилучили у підприємця товар і продали його за «смішною» ціною. Підприємець звернувся до суду з позовом про визнання незаконними дій податківців і виграв справу. Суд зобов'язав податкових «правоохоронців» товар повернути або сплатити його вартість. Податківці погодились повернути гроші. Але! Повернули вони їх, виходячи з тієї «смішної» ціни, за якою «штовхали» товар через «свої» фірми. Підприємець подає ще один позов про відшкодування упущеної вигоди. У суді він доводить, що якби він сам продав цей товар, то одержав би набагато більшу суму. Суд задовольняє позов. І податкова виплачує підприємцеві неодержаний дохід із бюджету.
Договір укладається на певний час, після закінчення якого він припиняється. Або його припиняють достроково. Або розривають. Здавалося б, усе ясно. Але ж ні: часто автори договорів не розрізняють термінів «розірвати», «припинити», «закінчити» і т. ін. Щоб унести ясність, розберімось у цьому.
Почнімо з головного: з якого моменту договір вважається «народженим» (починає діяти)? Відповідь: не раніше від моменту укладення. Про те, коли договір вважається укладеним, ми говорили раніше. «А коли ж він починає діяти? — запитаєте ви. — Хіба укладений договір не починає діяти відразу ж після укладення?» Починає, але не завжди. Зверніть увагу: якщо в договорі нічого не сказано про час початку його дії, то діяти він починає відразу ж після укладання. Але! Іноді в договорі зазначається конкретний момент часу, при настанні якого договір набирає юридичної сили. Настає час X, і договір «народжується», стаючи законом для сторін, що його уклали. Є ситуації, коли неясно, чи настане взагалі час X. У цьому випадку умова про відстрочення набрання договором сили до певного моменту називається «відкладеною умовою». Наприклад: фірма А зобов'язалася передати фірмі В машину в оренду, але застерегла десь у договорі, що він набирає чинності після затемнення сонця. Договір є, він вважається укладеним (усі істотні умови застережені), але машина може так ніколи й не бути переданою в оренду фірмі В, адже затемнення сонця у нас трапляється не щодня.
Виходячи вже із самого значення слова «розірвання», словосполучення «розірвання договору» звучить як щось протиприродне, неординарне, як вітрило, що порвалося в штормову погоду. Припинення ж, навпаки, — це щось природне й закономірне.
Так воно насправді й є. Розірвання договору відбувається тільки в певних випадках і на підставі неправомірних дій однієї зі сторін. Тобто одна зі сторін порушує договір, а інша отримує право розірвати його. При цьому вважається, що сторони свої зобов'язання за договором «недовиконали», тільки одна — неправомірно, а інша — цілком законно.
Тепер звернімося до поняття «припинення договору». Припинення зобов'язань означає правомірне припинення прав та обов'язків за договором. Вибачте, що трохи по-книжному. Зараз поясню. Жив собі договір оренди верстата. На три роки. Минуло півтора року, й орендар раптом зрозумів, що деталі, які виточує орендований верстат, можна дешевше купити на сусідньому заводі. Прийшов тоді орендар до господаря верстата й каже: «Не потрібен мені твій верстат. Може, забереш його раніше за строк?» — «Авжеж, коли не потрібен, заберу», — відповідає господар верстата. Після того як орендар розрахувався за оренду і верстат повернувся від орендаря до господаря, договір оренди вважається припиненим.
Відмінність від поняття «розірвання договору» зрозуміли? Там підставою припинення зобов'язань були неправомірні дії однієї зі сторін, а тут — обопільна згода (або повне виконання зобов'язань); там зобов'язання залишились у «підвішеному» стані, а тут — сторони здійснили остаточні розрахунки і мирно розійшлися. Ось так. Читатимете договори — враховуйте це.
І ще одне практичне зауваження. Припустімо, за договором вам повинні були заплатити до 10 березня. І не заплатили. А договір діє до 15 березня. Через три дні після закінчення дії договору ви телефонуєте боржнику і питаєте: «Де гроші?» А він відповідає: «Термін дії договору закінчився, а немає договору — немає боргів». Не хвилюйтесь, із припиненням договору борги нікуди не поділися, їх доведеться сплатити. Тільки не слід зволікати з подачею позову, інакше термін позовної давності (три роки) закінчиться, і тоді боржник буде недосяжним. Адже ви цього не хочете?
Ось ми й ознайомились коротко з поняттям «договір». Звичайно, назвати це ознайомлення розширеним і докладним не можна. Кожний вид договору має свої рифи, вири та свої мілини. І знати їх пересічний (або навіть головний) бухгалтер (економіст, фінансист) не зобов'язаний: для цього існують юристи. Але, щоби мати свою власну, не нав'язану ззовні думку, щоб поставити кваліфіковано питання юристові, оцінити відповідь й, нарешті, щоб прийняти правильне рішення, він просто мусить знати, що ж являє собою договір.
Нижче наведено кілька прикладів найбільш поширених видів договорів.